4 червня – це не просто дата в календарі.
Там, де ще вчора лунав дитячий сміх, сьогодні – тиша. Там, де були іграшки, зараз – уламки. Там, де були мрії, лишилися тільки портрети з траурними стрічками…
4 червня – це не просто дата в календарі. Це рана. Глибока, кривава, пекуча. Це день, коли вся Україна зупиняється, щоб згадати тих, кого вже ніколи не вдасться обійняти. Це День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації.
Ці діти не встигли вирости, закохатися, здійснити свої мрії. Вони хотіли ходити до школи, ліпити сніговиків, святкувати день народження, а натомість отримали війну. Ракети не розбирають, кому 90, а кому — лише 3. Кулі не питають, чи ти вже навчився читати. Снаряди не дають часу на прощання…
Сашко мріяв стати футболістом. Його черевики досі стоять біля дверей.
Марійці було 6. Вона спокійно спала у ліжечку, коли в її будинок влучила ракета. Вона так і не встигла навчитися читати.
Маленькому Тимофійчикові ще не виповнилося й року. Його колиску рознесло на друзки…
Це не вигадка. Це – реальність, у якій живе Україна з 24 лютого 2022 року.
Це біль, що не вщухає.
Це крик, який не має відповіді.
Це тиша, яка ріже серце гостріше за будь-які слова.
За кожною цифрою – історія. За кожним іменем – розбите серце. За кожною датою смерті – зруйноване майбутнє.
Ми ніколи не зможемо повернути цих дітей. Але ми можемо пам’ятати. Ми маємо пам’ятати. Бо їхній сміх мав лунати ще десятки років. Їхні очі мали світитися від щастя, а не згасати в темряві підвалів.
Цей день – не про політику. Це про людяність. Про сльози, що течуть навіть у тих, хто давно не плакав. Це про кожного з нас. Про обов’язок зберегти пам’ять. І про обіцянку: ніколи знову.